Previous Entry Share Next Entry
Обрядово-ритуальна символіка полотна
logo
ukr_textile
Тканина, попри її практичне призначення, у традиційній культурі українців досить часто виконувала сакральні функції. Її широко використовували у всіх обрядах життєвого циклу, родильно-календарних святах, магічних практиках та при зупиненні оказіональних ситуацій. Така важливість полотна та виробів з нього, насамперед рушників, пов’язана із самим процесом виготовлення тканини, послідовної трансформації природного явища (рослини) у явище культури (полотно). Тканина виконувала функцію інформаційного каналу, який забезпечував зв’язок між «цим» і «тим» світами, виступав свого роду медіатором [1: 131-137].
         Відомий етнограф Д. Зеленін вважав звичай виготовлення «обиденного» полотна виключно білоруським або таким, який втрачений «великорусами і малорусами» [3:194]. Натомість, недавні етнографічні матеріали авторів не тільки підтверджують існування цього звичаю на українському Поліссі, але й розширюють територію його побутування на південь Полісся аж до етнографічної Волині. Розглянемо детальніше.

     
41Для прикладу, наведемо традицію  ритуального зав’язування виробами з полотна придорожніх хрестів – «фігур». За зовнішнім виглядом «фігури» це своєрідні рукотворні сакральні ансамблі, які прикрашаються рушниками, стрічками, оточуються огорожею, подекуди біля них садять освячені на Вербну неділю гілки верби, на середохресті прикріплюють ікони, вішають вінки тощо. У багатьох селах Полісся придорожні хрести є об’єктом вшанування та поклоніння й сьогодні. Так, перед сіль­ськими хрестами зупиняються весільна і похоронна проце­сії, юнаки, що йдуть до війська, намагаються зав'язати якомога вище стрічки,  "щоб повер­нутися живим додому".

  Серед придорожніх хрестів слід виокремити так звані «оброчні». На Поліссі слово «оброк», «обрік», «обрук» відоме досить широко. Особа, яка бажає щось змінити у житті або про щось прохає Бога, обіцяє («обрікається») подарувати щось церкві чи повісити на хрест (принести оброк) рушник, рядно, хустку, якщо бажане збудеться. Оброк могли принести і перед проханням – спершу на хрест вішали принесений дарунок, а вже потім просили бажане. Оброками, як правило, виступали вироби з полотна: рушники, тканину, хустки, прагнучи вирішити різні життєві кризові ситуації. Ситуації, при яких «обрікалися», найчастіше були пов’язані з порушеннями у репродуктивній (хвороби, безпліддя, безшлюбність, негаразди в родині) та господарчій сферах (посуха, злива, неврожаї, мор скотини тощо). Хведір Вовк зазначав, що жінки, на знак подяки за одужання хворої дитини, досить часто вішають на придорожні хрести спеціально для цього зшиті фартушки [2: 37].
Такі полотняні вироби були насамперед певними модераторами, які «встановлювали контакт» з «тим» світом, доносили до нього інформацію про нещастя, а також прохання позбавити від нього.


     Слід зазначити, що досить часто важливою умовою для виготовлення оброчного полотна та хреста було виготовлення їх за одну ніч. Найбільша кількість свідчень про цей звичай походить з сіл, розташова­них по правому березі Горині та на обох берегах Стира.
  Зокрема, у півден­ній частині Рівненського Полісся спогади про обряд виготовлення полотна і хреста за одну ніч збереглися в селах Старий і Новий Лісопіль Ксотопільського р-ну. На межі між цими двома селами й досі стоїть хрест (вже виготовлений з цементу на місці старого дерев’яного), про який розповідають: "Здихали от, пропадали в людей корови, і люди прямо не знали, шо робить. І зіллями поїли, і шо вони тільки не робили - нічого не допомагало. І от просте­лили люди, зібрали полотно, все простелили, всю дорогу полотном домотканим, прогнали через це полотно худобу. І остання худобина - це була телиця, яка пропала від цієї пошес­ті була закопана там, і поставлений хрест" (с. Старий Лісопіль Ксотопільського р-ну Рівненської обл.).
38
  Серед варіантів різноманітних ритуальних дій, які виконувалися під час виготовлення обрічних хреста і полотна, унікальним є звичай у с. Ремичці на Рівненщині закладати шматок полотна під саму основу хреста.
    У одному з найцікавіших і найповніших свідчень про звичай вшанування придорожних хрестів, крім виготовлення «обрічного» полотна, йдеться також про звичай «обрічного» хліба, який випікали з муки, принесеної усіма жінками, що брали участь в обряді. З таким хлібом (як і з полотном) обходили село, йшли до сусідніх сіл і залишали його під іншими хрестами або несли його на кладовище (с. Сенчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл.)

   Тут варто звернути увагу на «хвартушики» чи фартухи, які селяни вішали на нижню вертикальну частину хреста. У деяких народних коментарях цей невеликий шматок тканини уявлявся як символічний одяг розп’ятого Христа, а сама дія вважалася «одяганням», «прикриванням срамного місця». І сьогодні існує (подекуди на Поліссі і скрізь на Волині) звичай «роздягання» фігур перед Постом і «вдягання» перед Пасхою (на Вербну неділю).
    Цікаво, що подібні фартухи (найчастіше – це саморобні шматки тканини або обрізані частини рушників, наміток, з нашитими хрестами переважно чорного кольору. Часто низ «хвартушика» прикрашався вирізаними «зубчиками») вішалися здавна і на надмогильні хрести. У деяких місцевостях це могли бути справжні жіночі фартухи. У такому разі передбачалося їх використання померлими на тому світі – збирати в них яблука, носити їжу, витирати руки. Що ж могли символізувати зубці, якими оздоблювалися «хвартушики» по всьому Поліссю – не відомо.
  
     Слід звернути увагу на одну важливу деталь: принесені оброки вважалися недоторканними. Це пов’язано з уявленнями про те, що вони належать «тому» світу, і люди з «цього» не можуть їх забирати. Виняток становили лише жебраки, старці, які, ніби, певною мірою перебували на межі світів. Відомі також випадки ритуального обміну оброками (тканиною, елементами одягу) в місцях зцілень – коли принесений кимось обрік забирала інша людина і носила на собі, а на місце взятого лишала свій новопринесений.
    Таким чином, оброки – це один із народних способів комунікації з божественним. В цьому відношенні, унікальним місцем поклоніння є місце загибелі ро­дини "старців" (місцеві назви – урочище Хрести, або Старець). поблизу с. Луко Володимирецького р-ну. Назване урочище розташоване серед лісу й зберігає сліди давнього зви­чаю вшанування померлих раптовою смертю, без обряду поховання. Якщо рухатися з цен­тральної частини с. Луко в напрямку вузько­колійки, а потім, минувши останні хати села, піти лісовою дорогою в бік Дубрівська, можна натрапити на це місце. Понад дорогою серед соснового бору розташовані 13 хрестів різно­го розміру, здалеку навіть важко їх розпізна­ти в обмотаних хустками, рушниками і стрічками людиноподібних "фігурах". За пе­реказами, "вже, може, років двісти буде", як цією дорогою йшла родина "старців": "Вони йшли, так люди кажуть, вони йшли з Дубровська, і вони не дойшли. Вони і їсти хотіли, ко­лись голод був, і вони сіли отдихнути, і вони всі поумирали... Ну, ішов старець, і ця його жінка, і труйко діток, їх було п'ять, і вони там посядали отдихнути, і вони там поумирали, о. І їх сніг замів-закрутив, і їх люди найшли на­весні, тих старців, і вони їх похавали ув мо-глицах у нас, а потом поставили маленько­го хрестика - памнять, де ті поумирали" (с. Луко Володимирецького р-ну Рівненськоі обл.). Ці­каво, що в етнографічному описі села, який був опублікований у 1938 р., нічого не згаду­ється про це місце, але на топографічній кар­ті того часу урочище позначене знаком хрес­та. Селяни вірять, що звичай вшановувати це місце дуже давній. їх батьки, проходячи повз нього, "кидали, хто що віз». Отже, спочатку на місці смерті старця і його родини люди по­ставили хрест і, проходячи повз нього, зали­шали тут свої дари - кидали гілки, мох, гри­би, ягоди, навіть гній. Цікаво, що подібним чином відзначали могили самогубців (заки­дали гілками).
 
   
38Б В урочищі Старець люди шукають зцілен­ня від багатьох хвороб, «обрікаються», звершують ритуальні дії. Місцева церковна влада прихильно ста­виться до пошанування селянами цього міс­ця. У день Святого Юрія в священне урочи­ще приходить велика кількість людей з су­сідніх сіл і багато священиків. Відбувається відправа панахиди. Цікаво, за свідченнями респондентів з інших сіл Полісся, виявило­ся, що урочища з назвою Старець є не лише біля с. Луко. Біля смт. Рокитне в лісі, пока­зують місце, де помер старець. Кожен, хто проходив повз нього, мусив кинути туди гіл­ку. Кажуть, що ще недавно там була велика “копица" гілок.
Звичай покладання гілки, на­певно, у давнину існував для позначення могил небезпечних покійників –  "чужих" або таких, що померли без обряду сповіді. Особливий статус "старців" як людей, осно­вним зайняттям яких було мандрівне пропо­відницьке життя та молитва, забезпечило осо­бливе вшанування місць їхньої загибелі.

     Окрім вищесказаного, хотілося б звернути увагу й на інше – зав’язаний навколо хреста рушник, ніби оперізує його, робить коло. Відомо, що пояс у народній культурі крім практичного значення виконував ще й магічну функцію оберега, замикаючи, обмежуючи певний простір. Причому замикати могли як небезпечний, так і святий простір. У цьому разі можна простежити зв’язок оброку (рушника) з людиною, яка її принесла і якій він належав. У народній традиції відома ідея про можливість впливати на людину через її речі, що використовувалося в народній медицині, шкідливій та любовній магії тощо. В даному випадку можливий зворотній зв’язок, а саме: залишаючи «свою» річ на хресті, який стабільно виступав як оберіг від нечисті та впливу злих сил, людина у такий спосіб ніби підпадала під його покров та символічно оперізувалася ним.

     Отже, підводячи підсумки зазначимо, що тканина та вироби з неї виконували багато сакральних функцій: захисну, магічну, символічну. Принесені як обрік, пожертва, вони були спрямовані на встановлення контакту (у разі виникнення різних складних ситуацій, особистих або суспільних проблем) із сакральним (потойбічним) світом.



Література
     1. Боряк О. Ткацтво в обрядах та віруваннях українців (середина ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 1997. – 190 с.
2. Волков Ф. Старинные деревяные церкви на Волыни. Кресты. // Материалы по этнографии России. – Т. 1. – СПб. 1910. – С. 36-38.
3. Зеленин Д. К. «Обыденные» полотенца и обыденные храмы // Избранные труды: статьи по духовной культуре. – М., 1995. – С. 193–213.


ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ:
Ігнатенко Ірина Василівна – к.і.н., доц. кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Член національної спілки краєзнавців України.
Нагорнюк Олексій Анатолійович – старший науковий співробітник Інституту дослідів Волині Рівненського обласного краєзнавчого музею (м. Рівне)


Стаття частково чи повністю не може бути передрукована без посилання на "Центр дослідження та відродження Волині".

?

Log in

No account? Create an account